Отець Владислав Ванагс народився 4 квітня 1931 року в Латвії, в побожній родині.
Сім'я проживала в селі Строди, що знаходиться в Краславському районі у Латвії.
Хоча визнавання віри в Радянському Союзі було переслідуване, та батьки Владислава трималися міцно своєї віри, поєднуючи її з важкою працею та вихованням своїх трьох синів . Батьки, Павел та Люція були дуже богобоязливими, працьовитими, і люблячими батьками. Влітку обробляли землю а в зимовий період продавали напрацьоване . Батьки хотіли, щоб принаймні один з їх синів став священиком. Коли Владиславу було шість років, мати померла. Рік по тому його батько одружився на другій дружині і мав дев'ятеро дітей.
Після закінчення навчання у школі, допомагав батькові в полі, аж поки не прийшов час йти до армії. В роках 1949 – 1952 Владислав служив в Радянській Армії.
Після військової служби, він отримав в місті Єлгава, (біля Риги) землю, де збудував шклярню, в якій вирощував капусту і возив продавати аж до Москви, а також вибудував двоповерховий дім.
Також у 1954 році у м. Єлгава Владислав почав працювати начальником транспорту у закладах, що виготовляли сільсько - господарську техніку.
Владислав мав добру роботу і міг забезпечити себе з матеріальної сторони. Здавалося, що вже досягнув того, чого хотів, але у своєму серці він відчував неспокій, тому що Бог для нього намітив інші плани.
Він захворів. Після одужання він почав він почав часто ходити до церкви і на сповідь,почав співати в церковному хорі.
Після довгих обдумувань і молитов, Владислав прийняв тверде рішення - йти навчатись у семінарію. Це було різким поворотом у його житті. У 1969 році маючи 38 років, він вступив до семінарії в Ризі.
За свої роки у семінарії, Владислав був дуже вдячний своїм професорам за батьківську опіку і підтримку, адже він думав що не дасть ради у навчанні. Так кс. Петро Упінєк, опікувався ним довгий час. Та по чотирьох роках він помер, а на його місце прийшов отець Віктор Пентіуш, маріянин, який провадив потаємно в семінарії «маріянський новіціат».
Саме тут Владислав познайомився з Орденом Маріянів, який йому дуже припав до серця. Згодом, Владислав під час навчання у семінарії, був прийнятий до Ордену Отців Мар'янів.
Свої перші обіти отець Владислав зложив у 1975 році, а вічні у 1979 році, тому, ще після освячень священицьких, які він отримав з рук єпископа Валер'яна Вондакса 2 серпня1973 року, протягом чотирьох років приїжджав до отця Віктора Пентіуша відновлювати свої чернечі обіти.
Після п'яти років навчання у Ризькій Духовній семінарії Владислав став священиком і монахом Ордену Отців Маріянів.
Протягом цих двох років о. Владислав, в Варікяні, парафії в Ладгалії, недалеко монастирів Маріянського Ордену, в Вілені і Резекні в Лієпаї в портовому місті, яке розташоване над Балтійським морем. Ця праця давала йому велику радість, тому що парафіяни дуже отця шанували, любили і цінували, адже Дух Божий чинив через отця Владислава своє діло в людських душах.
Потім отця вислали до Лієпая, куди скеровували тільки тих священиків, які знали іноземні мови і були добре підготовлені з душпастерського погляду .
Отець Владислав відправляв там тиху Святу Месу о 7.00 годині, а кс. пралат о 8.00 з органістом і співом котру в будні дні відвідувала досить велика група людей. Але отець Ванагс не звертав уваги, що до нього на службу приходило менше людей, він молився і завзято голосив проповіді до тієї горстки людей і не втрачав надії. Через деякий час ситуація почала змінюватися, до отця Владислава почало приходити все більше і більше людей, а до кс. пралата, навпаки, все менше. Одного разу, здивований прелат запитав отця Владислава: "Що ксьондз робить?", а він відповів: "Я тільки ділюся з людьми роздумами таємниці Літургійного дня".
Місто Лієпая знаходиться в Курляндії, де було прийняте лютеранство, також комунізм був поширений в тій мірі, що було заборонена священикам супроводжувати тіло померлого і класти хрест на кладовищах на могилах. Владислав попросив теслю за власний кошт зробити кілька надгробних хрестів. Після цього похоронній процесії передував хрест. Отець владислав, розуміючи, що ризикує власним життям заохочував хоронити людей згідно з християнськими традиціями.
По певному часі отця Ванагса було скеровано на Україну до Городка на Поділлі кажучи, що там біля 600 поляків приходить до сповіді і Святого Причастя в перші п'ятниці місяця і треба їм служити. Отець Владислав приїхав до Городка на залізничну станцію. Привітав його там якийсь чоловік і завіз до каплиці, що знаходилась на старому цвинтарі, котру тимчасово обслуговував ксьондз з Латвії.
До Городка о. Владислав приїхав Попільної Середи, 23 лютого 1977р. В своїй автобіографії згадує: «Інші ксьондзи першу Службу на новій парафії відправляють в білому орнаті, з органами, співом хору, а я - в фіолетовому орнаті, покутнім, і з посипанням голови попелом. Нікого я не знав. Саменький, з Ісусом і Марією, але без дому і костьолу. Як я це болісно переживав! Допіру сьогодні бачу, що це Бог прислав мене на Україну і визнаю, що Боже Провидіння по служилося людьми».
Це перший храм о Владислава, а скільки їх ще буде: св. Йосипа в Городку (район Мархлівка), св. Фаустини в Городку (станція Вікторія)... Скільки їх було побудовано і відновлено...
Коли отець Ванагс приїхав було дуже болото, коли розтопився сніг, і він ледве по камінцях зайшов до каплиці. Тоді у нього зродилася думка зробити добру дорогу.
В 1980-1982 рр. кс. Владислав Ванагс розпочав відбудову каплиці. Він мав намір побудувати новий храм, зберігаючи попередню назву приходу Св. Станіслава Єпископа та Мученика.
В Городоцькій парафії, яка налічувала сотні прихожан, було особливо відчутним устремління влади КДБ знищити сильний релігійний осередок — жорстоке переслідування відчувалось на кожному кроці.
Довгий час міська влада не дозволяла розбудовувати каплицю. Коли священик написав заяву на розбудову каплиці, виконком відразу агресивно відреагував, відразу прибула комісія уповноважених по справах релігії з Москви, Хмельницького та міських органів. Запитували, як священик хоче розбудовувати каплицю, яку територію вона займатиме. Кс. Ванагс пропонував розбудувати каплицю на п'ять метрів з кожного боку. Представники влади не погоджувалась на таку велику територію. Однак настоятель Городоцького приходу був непохитний та на протест влади дав таку відповідь: "А ви не знаєте, що в Ісуса Христа було п'ять ран! Якщо побудувати меншу та тоншу каплицю люди в ній не помістяться, не пролізуть, там можна буде лише дрова складати".
Прихожани разом зі священиком молилися, щоб Господь "закрив владі очі", в час коли відбувалась таємна будова каплиці. На початку люди ряднинами виносили землю з-під каплиці та розсипали між могилами. Поволі під костелом виникла таємна каплиця. В ній зробили підлогу -обшили дошками, підвели електричний струм, закупили крісла. Каплиця містила 150 осіб, входилось до неї по драбині з верхньої каплиці. Однак не довго довелось радіти, коли дізналась влада, відразу прийшла комісія та наказала засипати каплицю.
В 1983 р. влада дала дозвіл на будівництво костелу за своїм планом та кресленням, а план та креслення кс. Ванагса не прийняли.
Перше будівництво тривало майже 3 місяці (2 місяці та 28 днів). Заклали фундамент. Не було єпископа, щоб посвятити будову, тому священик посвятив сам. Пізніше після залиття фундаменту влада заблокувала будівництво на 5 років. Не дозволяли будувати бічні каплиці присвячені Св. Йосипу та Св. Антонію, називали їх "кишенями". Будувати костел без цих бічних вівтарів, священик не погоджувався. Говорив: "Якщо вам потрібний клуб, ми побудуємо його вам, але в іншому місці, а нам потрібний костел, Божий храм".
Також довгий час велась інша боротьба за будівництво передньої частини храму. Влада ніяк не погоджувалась та не дозволяла будувати коло - хрестильницю, яка мала розміщуватись за вівтарною частиною. Для вирішення цієї справи священик відправився сам у міську Раду. "Вірвався" в кабінет міського голови, котрий тоді знаходився там один. Влада побоювалась городоцького священика, мала постанову, щоб жоден з представників влади не залишалися сам на сам з кс. Ванагсом, говорила між собою, що настоятель може зачаровувати людину. Такою була характеристика кс. Владислава Ванагса серед комуністів. В кабінеті священик нічого не промовив, лише декілька хвилин дивився на керівника. Потім запитав: "Людина може бути без голови?". Наляканий представник влади відповів - "Ні". "А костел без голови, без хреста може бути?". "Також ні" - пролунала відповідь. "Я на вас даю скаргу в міський суд, яке ви мали право викреслити з креслення голову храму!". Коли відбувалось будівництво "голови" храму, жоден представник влади не з'явився на будові.
В цей час на будові працювало 13 бригад робітників, люди працювали в дві зміни. За неповних 7 місяців був побудований цілий костел, а в загальному за 9 місяців вся будова була завершена.
Під час будівництва городоцького костелу виразно відчувалась опіка Божого Провидіння. Вдавалося діставати матеріали на будівництво, нічого не бракувало.
Коли закінчили будову храму потрібно було запросити єпископа, щоб посвятив костел. Єпископа на Україні не було вже майже 70 років. Кс. Владислав Ванагс поїхав в Ригу до свого єпископа, який скерував його на Україну. Священик запросив приїхати в Городок єпископа Нюкша, який згодився у разі дозволу місцевої влади.
17 вересня 1988 року єпископ з Риги освятив новозбудований храм.
Після завершення будови костелу Св. Станіслава кс. Владислав Ванагс вирішив побудувати біля костелу притулок для вбогих, бездомних,старших людей.
Коли білили та фарбували приміщення, священик випадково почув в розмові між жінками слово "милосердя". Постійно думав, як офіційно назвати будинок. Так виникла ідея назвати його "Будинком Милосердя". Жінки підкинули ще одне слово: "Семінарія". І знову в серці кс. Владислава зародилась ідея -"Семінарія!". Не марнуючи часу священик поїхав в Ригу до духовного отця Пенціуша, який дав свою згоду на заснування на організацію малої духовної семінарії в Городку.
Повернувшись в Городок кс. Владислав Ванагс зробив оголошення про прийом хлопців з 8 до 11 класу, які хотіли служити Богу. Зібралося 18 хлопців. Жили та харчувалися в "Будинку Милосердя".
Після номінації Кам'янець-Подільського єпископа Яна Ольшанського в 1991 р. кс. Владислав Ванагс поїхав до нього за благословенням. Нововисвячений єпископ запропонував тоді створити велику семінарію, котра безпосередньо приготовляла б кандидатів до священства.
В Городку було оголошено про семінарію і через місяць на 1-й курс записалось вже 20 кандидатів. Так в Городку повстала Вища Духовна Семінарія під покровом Святого Духа. Семінарія розросталася, довелось віддати "Будинок. Милосердя" та будувати ще одну будівлю. Організація Духовної Семінарії була важливою для відродження не лише Кам'янець-Подільської Єпархії, але цілої України. Цей учбовий заклад розпочав свою діяльність в 1991-1992 рр. під керівництвом кс. Яна Слєповронського.
Не так давно завершено будову ще однієї будівлі на території Городоцької парафії під назвою "Будинок Милосердя", призначений для бідних, старих, обездолених людей. Для будівництва цього закладу ксьондз часто їздив "жебракувати" за кордон на захід з проханням про матеріальну допомогу.
Одночасно в Городку відбувалось створення ще двох нових парафій: Парафія Св. Йосипа (у районі Мархлівки) та парафія коло станції "Вікторія". В 1994 р. було завершено будову костелу Св. Йосипа.
Отець Владислав Ванагс працював на Україні в роках 1977-2001. Працюючи на Україні, протягом 10 років вибудував ще два храми в Городку — на Мархлівці та на Вікторії. Тинна, Солобківці, Лужківці, Жищинці, Мудриголови, Бедриківці, Волочиськ, Сатанів, Андріївка, Сахкамінь, Чемерівці, Нова Ушиця, Бортівка, Клинове... Двадцять нових костьолів і дев'ять реставрованих — стільки святинь на рахунку ксьондза Ванагса, цього невтомного будівничого. А ще 29 помешкань для ксьондзів. І все це протягом 10 років. Здається, для однієї людини це неможливо.
28 березня 2001 року Фундація "Діло Нового Тисячоліття" призначила ксьондзу Владиславу Ванагсу першу нагороду "Тотус" за видатні заслуги в пропаганді культури християнської, праці харитативної і навчально-виховної. Нагороду, яку називають католицьким Нобелем, у вигляді срібної фігурки ангела, диплом і чек на 25 тисяч злотих вручив йому Кардинал Юзеф Глемп, Примас Польщі. Урочиста церемонія відбулась в королівському замку у Варшаві
А 10 листопада 2001 року о 23 годині 25 хвилин дзвони парафіяльного костьолу в Городку повідомили про те, що після важкої невиліковної хвороби помер ксьондз Владислав Ванагс, багаторічний настоятель парафії, любимий тисячами віруючих будівничий храмів, милосердна, щедра і славна Людина. Попрощатись з ксьондзом Ванагсом прийшло близько 10 тисяч віруючих. Серед них були особи з різних куточків України, делегації з-за кордону, представники різних конфесій і національностей.
Хочемо звернути увагу на джерело внутрішньої сили і мужності о. Владислава, щоб читач міг пізнати його як людину духовну, сильну , побачити причину його діянь на славу Божу і для спасіння душ і в такий спосіб спробувати навчитися від нього відданості Богу на кожному кроці.
Сьогодні особистість отця Ванагса є непересічною , що досі користується беззаперечним авторитетом у місті Городок. Його внесок у розвиток духовного життя городотчан є величезним.
Його діла примушували не одну людину замислитись над тим, звідки цей священик черпає сили і відваги, щоб стільки побудувати, відреставрувати будівель, на службу Богові і людям.
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz