sobota, 31 stycznia 2015

Святий Йоан Боско - 31 січня





31 січня (обов’язковий спомин)

Джованні Боско (1815-1888) весь світ знає як Дона Боско. Шанобливе звертання до священика «дон» стало його ім’ям, подібно як у Падре Піо чи Сестри Фаустини.
Джованні народився в селі на півночі Італії, в дитинстві мав пророчий сон. Він бачив себе в гурті хлопців, одні з яких славили Бога, а інші хулили. Він кинувся захищати Ім’я Боже, та його спинив Чоловік, який сказав: «Не бійкою, а добротою і любов’ю ти маєш завоювати цих своїх друзів… Я дам тобі Вчительку, яка навчить тебе мудрості». Так Господь Ісус повчив святого ще в дитинстві, а Богородиця ціле життя була його Покровителькою.
Джованні Боско став священиком у 26 років і працював у Турині, де багато бездомних підлітків шукали прожитку. По неділях Дон Боско збирав їх у церкві. Шукав приміщення, де б можна було з ними займатися, не порушуючи життя храму. Перший Ораторій (місце для молитви) постав на околиці Турина, у Вальдокко. Там хлопці опановували знання, ремесла, а найголовніше – вчилися жити вірою. Прикладами християнської педагогіки для Дона Боско були св.Альфонс Марія Лігуорі, св.Філіп Нері і св.Франциск Сальський. Навіть засноване ним згромадження не носить імені Дона Боско – вони звуться салезіанцями. Для доброго виховання Дон Боско вважав потрібною добру літературу, тому 1861 року заснував друкарню для дитячих книжок і брошурок, які частково й сам писав.
Дон Боско не вимагав від своїх вихованців «очі звести в небеса» і вдаватися до якихось надзвичайних аскетичних практик «задля святості». Він казав, що св.Йосиф і Діва Марія не виконували нічого подібного, але все, що вони робили, власне й було виконанням волі Божої. Такий підхід до салезіанської аскези виніс до слави вівтаря самого Дона Боско, його наступника – Мікеле Руа, його вихованця Домініка Савіо, його колишнього вихованця Луїджі Оріоне, співзасновницю Дочок Марії Помічниці Вірних – Марію Домініку Маццарелло, єпископа Луїджі Версільйо і Калікста Караварьо – місіонерів і мучеників у Китаї.
Дона Боско проголосив святим 1934 року Папа Пій ХІ, який був особисто з ним знайомий.
В іконографії представлений як священик в орденському вбранні, часто – оточений дітьми та підлітками.


Вітаємо колядою Парафіян - 31 січня 2015





>>> Фільми <<<

Діти і катехізація - 31 січня 2015






Радіо Марія - про монашество - 30 січня 2015

Діти на Радіо Марія - 30 січня 2015



>>> Фото <<<





czwartek, 29 stycznia 2015

Коляда в родини Калініченко









Коляда в родини Новак










Блаженний Броніслав Маркевич - 30 січня


30 січня (довільний спомин)
Броніслав Маркевич (1842-1912) народився у Польщі, в Прухніку поблизу Ярослава. Під час навчання в перемишльській гімназії не уникнув певного розчарування у вірі. Однак це дало йому змогу зрозуміти, що чимало проблем суспільства виводиться з браку виховання молоді або недостатньо глибокого, релігійного її виховання. Тому, вирісши, він 1863 року вступив до духовної семінарії і 1867 року став священиком. Особливу увагу у своєму священицькому служінні приділяв саме молодим – хлопцям, підліткам. Аби краще вміти працювати з молоддю, вступив на додаткове навчання до університету Яна Казимира у Львові та Ягеллонського університету у Кракові. Викладав пасторальну теологію в Перемишльській семінарії.
Був добрим священиком, однак відчував прагнення до чогось більшого. Навчитися цього «більшого» він поїхав в Італію, до св.Дона Боско. Повернувшись у Польщу, зрештою заснував нове чернече згромадження, яке віддав під покровительство Архангела Михаїла. Не дочекався затвердження нової спільноти, хоча відіслав папери до Рима; краківський єпископ Адам Сапєга затвердив існування михалітів на дієцезіальному праві 1921 року, а на папському праві Згромадження було затверджене тільки 1966 року.
Попри це, діяльність отців-михалітів активно розвивається, а головний покровитель Згромадження, чиє ім’я означає «Хто як Бог», вказує всім напрямок наших духовних прагнень і поривань.
Декрет про героїчність чеснот Слуги Божого Броніслава Маркевича був промульгований 1994 року, а до грона блаженних його було зараховано 2005 року у Варшаві.
Зображається як священик в орденському вбранні, нерідко в оточенні дітей. Образи сучасних святих і блаженних найчастіше постають на підставі їхніх фотографій, тому немає спеціальної атрибутики для розпізнання особистості.


środa, 28 stycznia 2015

ДИТЯЧА ПРОГРАМА на Радіо Марія




20:00 в п'ятницю - 30 січня запрошуємо дітей на активну живу участь у Програмі для Дітей на Радіо Марія. Хто не може прибути до Києва, то запрошуємо нас слухати в дома і телефонувати на студію

Коляда у Гриценків - 28 січня 2015




Святий Тома Аквінський, пресвітер і Вчитель Церкви - 28 січня


28 січня (обов’язковий спомин)
Тома з Аквіну (1225-1274) досьогодні залишається одним з найбільших скарбів не тільки домініканців, а й усієї Церкви. Він був настільки серйозним і впорядкованим мислителем, що створена ним система вивчення будь-якої сфери знань чи ідей працювала довгі століття, і папи останніх часів, починаючи з кінця ХІХ століття, закликають до неї повернутися.
Тома був відданий на виховання до монастиря Монте Кассіно, звідти подався до Неаполя, де познайомився з братами недавно заснованого Ордену Проповідників і запрагнув вступити до домініканців. Спротив сім’ї не дав результату, як і дворічний домашній арешт. Тома був скерований Орденом на навчання в Кельні, де тоді працював св. Альберт Великий. По завершенні навчання Тома викладав теологію в Парижі, в університеті Сорбонни; потім в Італії був викладачем і папським проповідником. Помер по дорозі на Ліонський Собор, куди його запросив Папа Григорій Х.
Його значення для розвитку думки у Церкві таке велике, що остання літургійна реформа 1969 року, яка скасувала чимало попередніх свят, змінила спомин св. Томи з дати смерті (7 березня) на дату перенесення його мощів (28 січня 1369 року) – оскільки 7 березня завжди припадає на Великий Піст. А св. Тома – постать, варта обов’язкового загальноцерковного спомину та урочистості в Ордені.

Він може бути для сучасних людей живою відповіддю на питання, як жити в правді і як її проголошувати. Побутує думка, що правда більше шкодить, ніж допомагає: вона ранить, завдає болю. Однак св. Тома у своїх пошуках істини навчився правильно проголошувати правду. Насамперед, перш ніж заперечувати, треба зібрати всі підстави й аргументи іншої сторони та уважно їх розглянути. А вже потім робити висновки, правильна певна інформація чи ні, і послідовно викладати власні доводи.

Саме так написана «Сума теології» – найвідоміший твір Аквіната.
В іконографії св. Тома представлений у білому домініканському хабіті з білим скапулярієм і в чорному плащі-капі. Його атрибути: ангел, голуб, інфула (митра) в ногах – він її не прийняв; чаша або чаша з Гостією, книга, посох, модель храму, монограма IHS, письменницьке перо, розарій, сонце на грудях (символ Божого натхнення). Його знаком є також Христос із німбом.


wtorek, 27 stycznia 2015

Коляда в наших парафіян - в Івана та Марії




Дякуємо пану Івану Рущинському та пані Марії Михалків за прекрасну коляду, а також вітаємо пана Івана з днем народження - 27 січня.

Светлое Радио Еммануил - Пастор Церкви Спасение г. Бровары Рамин Квеквескири


Наш прекрасний Приятель і Божа Людина знову ділиться з нами досвідом Бога

Спогади про священика-лікаря


Сьогодні, 27 січня, виповнюється 105-річниця від дня народження видатного мікробіолога та епідеміолога ХХ століття-Генріха Станіславовича Мосінга (27.01.1910- 27.11.1999).В такому амплуа Він залишався для багатьох майже до кінця восьмидесятих років минулого століття. Одночасно тисячі вірних Католицької Церкви на теренах СРСР знали лише що це отець Павел, або ж, ксьондз Доктор і нічого не знали про нього у ролі світової слави науковця.
Хочу поділитись з читачами Credo свідченням про яскравого свідка Ісуса Христа та вірного сина Католицької Церкви радянського періоду. Це лише кілька кольорових камінців з барвистої мозаїки життя цього видатного Чоловіка.
Серпневий ранок 1988 року, Хмельницький залізничний вокзал. Я стою з Генріхом Станіславовичем Мосінгом (кс. Павлом) на пероні вокзалу в очікуванні поїзду на Львів, стоїмо, про щось розмовляємо.
Для мене, чотирнадцятирічного хлопця, який був одним з багатьох віруючих храму в м. Городок, що на Хмельниччині – це був просто кс. Павел, з яким я донедавна не був знайомий особисто. Познайомив мене з ним кс. Броніслав Барановський, якого я знав багато років. Кс. Броніслав попросив мене про послугу. Потрібно було супроводжувати Г.С. Мосінга до Львова. Г.С. Мосінг був вже людиною похилого віку, мав слабкий зір і потребував допомоги при пересуванні вулицями міста.
В якийсь момент нашої розмови Г.С. Мосінг говорить про те, що він лікар-епідеміолог, доктор медичних наук, розповідає про особливості своєї роботи, про наукові дослідження, про ризик та небезпеку, яка супроводжувала його і колег по роботі, масштаби та наслідки висипного тифу для населення СРСР та інших держав.
Для мене, хлопця з провінційного містечка, який титулованих людей науки бачив тільки на екрані телевізора, це був ШОК! Я і поруч зі мною доктор медичних наук, який тримається за мене для власної безпеки! Це було щось неймовірне.
Наша розмова тривала далі… Стоячи тоді на пероні вокзалу, я не міг збагнути, що для мене розпочинається подорож не тільки у Львів, у якому я ще не був, але це був початок подорожі, яка розширила обрії мого світобачення, подорож, яка змінила якісно моє життя, систему цінностей, відкрила глибину християнської мудрості, сприйняття навколишнього світу.
Пригадую суботні вечори 1990-1991 років, проведені з кс. Павлом за вивченням Святого Письма. У той час релігійне життя в Україні почало виходити з підпілля і відроджуватись, створювались нові громади віруючих, розпочалась відбудова зруйнованих костелів і побудова нових храмів. В час релігійного відродження Г.С. Мосінг – отець Павло, у віці майже 80 років, щосуботи приїздив в м. Городок на Хмельниччині, де він в служінні Таїнства Покаяння, сидячи годинами в сповідальниці, ніс людям почуття радості і внутрішнього спокою від поєднання в Таїнстві з Милосердним Господом.
Пригадуючи сьогодні той час, коли я мав нагоду часто бути поруч з кс. Павлом, я наново усвідомлюю собі, яка це була глибоко релігійна, потужна людина. В різних ситуаціях життєвих Він проявляв себе мужньою, чесною, відкритою, щирою людиною. Вивчаючи Святе Письмо та вчення Церкви разом з кс. Павлом, я переконувався, що моральні норми та цінності, які я відкривав для себе, були не просто теорією, а реальністю, частиною життя Г.С. Мосінга.
Пригадую, як у визначені дні тижня Генріх Станіславович проводив прийом відвідувачів у своїй квартирі. До нього приходили та приїздили звідусіль на консультацію з приводу якоїсь хвороби чи проблеми зі здоров’ям. Частина хворих страждала на епілепсію. Г.С. Мосінг мав особливу методику лікування цієї хвороби. Завдяки його курсу лікування в рази зменшувались піки загострення хвороби у хворих і, відповідно, ці люди повноцінно могли жити, не боячись вийти на вулицю.
Багато з цих людей, маючи природне бажання віддячити Генріху Станіславовичу за отриману медичну допомогу або консультацію, витягали гроші з гаманців, запитуючи скільки потрібно заплатити, або без питання давали якусь суму (це характерне було особливо для тих відвідувачів, які приходили вперше) та, на велике їхнє здивування, Він не брав грошей, а лише просив про пам'ять в молитві. Були випадки, коли відвідувачі, виходячи з квартири залишали гроші чи то на столі, чи то на кріслі, та ще й так, щоб Генріх Станіславович цього не помітив, а мав він слабкий зір. І коли він відразу знаходив залишені гроші, то я неодмінно  був змушений наздоганяти відвідувачів чи то на сходах під’їзду, чи то вже на вулиці, та повертав залишені ними гроші.
Дехто з відвідувачів, яких лікував Г.С. Мосінг довший час, приносили в знак подяки продукти. Хтось принесе мед, хтось курку, хтось сметану та десяток яєць, хтось картоплю привезе, а хтось інший гречану крупу, городину та щось із фруктів.
Окрім хворих, які могли чимось віддячити, приходило чимало знедолених і хворих людей, яким Генріх Станіславович завжди допомагав ліками, морально та матеріально тими ж продуктами. Комусь дасть десяток яєць, комусь картоплю, комусь курку, а когось ще й нагодує.
               Неодноразово було й так, що холодильник був напівпорожній, або майже порожній. Грошей з пенсії в той час також не особливо вистачало, це ж був час політичних та економічних змін кінця 80-х – початку 90-х років. Вдячні відвідувачі кожного дня не приходили. Та, не зважаючи на непрогнозованість завтрашнього дня, коли приходили знедолені, на моє здивування, Генрих  Станіславович віддавав останнє з продуктів. Пам'ятаю, як я, бувало, в той час обурювався цим і звертав йому увагу. Я запитував: «А що завтра будемо їсти?» Відповідь була коротка і змістовна: «Nie przejmój się, dziecko».
               Цей внутрішній спокій, глибока надія і віра в Боже провидіння мене часом аж дратували. Та, на моє велике здивування, тоді, коли Генріх Станіславович віддавав останнє з того що було, незабаром, чи то в той самий день, чи на наступний, знову приходив хтось з пацієнтів чи відвідувачів і приносив щось з продуктів. Для мене тоді це було щось неймовірне. Це були яскраві “уроки довіри Божому провидінню”.
               Сьогодні, згадуючи ці дні, я можу засвідчити що, маючи нагоду часто бути поруч Г.С.Мосінга в останні 10 років його життя, з впевненістю можу сказати, що цей Чоловік всім своїм єством був втіленням у житті слів молитви «Святого Франциска», яку він щодня повторював:
«О Боже, учини з нас знаряддя Твого миру,
щоб ми сіяли любов там, де панує ненависть;
вибачення – там, де панує кривда;
єдність – там, де панує незгода;
надію – там, де панує розпач;
світло – там, де панує тьма;
радість – там, де панує смуток.
Учини, щоб ми могли не стільки шукати відради, скільки давати її;
не стільки шукати розуміння, скільки розуміти;
не стільки шукати любові, скільки любити.
Бо даючи – одержуємо, прощаючи – дістаємо прощення,
а помираючи – народжуємося до життя вічного
через Ісуса Христа, Господа нашого.
Амінь».


Андрій Ястремський

poniedziałek, 26 stycznia 2015

Свята Ангеліна Мерічі - 27 січня

27 січня (довільний спомин)

Ангеліна Мерічі (бл.1470-1540) жила в часи т. зв. «Відродження» й пізнала всі його сторони, як блискучі, так і недобрі. Втративши сім’ю в 15 років, вона стала францисканською терціаркою і старалася жити в молитві та скромності. Перекази розповідають про її побожну поведінку: як вона бруднила й перефарбовувала у чорне своє волосся, бо тоді саме здійнялася мода на «венеціанських білявок»; як вона відмовлялася брати участь у святкуваннях тощо. Це свого роду «канонічні» перекази про святих тієї епохи.
Не підлягає сумнівам, що Ангеліна усвідомлювала потребу виховання дівчат до правильного життя, а також захисту тих, хто залишався без опіки. В ті роки італійські монастирі певною мірою перетворилися на «пансіонати» для дочок аристократичних родин, яким не вдалося вийти заміж. Натомість дівчата й жінки середнього достатку або низького походження найчастіше не могли розраховувати ні на вдале заміжжя, ні на прийом у монастир, куди вимагалося внести чимале віно. Такі особи були приречені на використання їх чоловіками для втіх замолоду, а потім на жебрацьке згасання. Чоловіки втішалися численними розкошами та відкриттями періоду Відродження; натомість жінка дедалі більше «випадала» з суспільного устрою: зникали жіночі професії, об’єднання, можливості прогодуватися. З іншого боку, Італію заливали святкування, карнавали і розпуста; Брешія, в якій жила Ангеліна, гостинно відчинила двері перед армією Людовіка ХІІ, і по місту поширився сифіліс, прозваний «французькою хворобою».
Ангеліна вступила в Товариство Божественної Любові, покликане навертати світ ділами милосердя. Вона була настільки доброю організаторкою, що отримувала чимало серйозних пропозицій очолити харитативні справи: від герцогів Венеції, Мілану, ба й від Папи Климента. Вона відмовлялася.
Зрештою, після безпосередніх натхнень і навіть «підштовхування» з боку Христа Ангеліна заснувала жіночу конгрегацію, плани щодо якої мала змолоду. Покликані до життя в дівоцтві, її сестри мали служити світові, не замикаючись у монастирських мурах. Фактично, з Ангеліни Мерічі розпочинається в Церкві історія діяльних орденів і конгрегацій. Вона присвятила свій орден св. Урсулі – покровительці дів і чистоти.
В одному зі споминів про неї, датованому 1566 роком, сказано: «Їй було дано вірити з такою силою, що якби віра була втрачена, її можна було б заново відшукати у Анджели».
В іконографії св. Ангеліна Мерічі представлена в хабіті сестри-урсулинки, з білою хусткою на шиї.


Допомога з транспортом

Дякуємо дуже сердечно О. Юрію Бугаєнко, настоятелю з Ніжина, а також пану В'ячеславу Бодрову з Домашньої Церкви за допомогу з транспортом для наших священиків.







Дитячий вертеп власноручно споряджений


Ігор Новак, один з наших парафіяльних дітей, сам власноручно спорядив вертеп і приніс до Каплички, щоб цілий Різдв'яний період ми усі могли насолоджуватись його прекрасним талантом.

Святі Тимотей і Тит - 26 січня

26 січня (обов’язковий спомин)
Апостол Павло скеровував свої листи і своїх учнів на різні місії відповідно до власного бачення цих місій. Так, його учень Тимотей, якого Павло називає «улюбленою дитиною» (1 Кор 4,17), «братом» (1 Сол 3,2) і «співробітником» (Рим 16,21), був самим Павлом обрізаний, бо мав іти на місію до юдеїв. Натомість Титові той же Павло заборонив обрізання, маючи певність, що Тит іде проповідувати поганам.
Навернення Тимотея згадано в Писанні (Діян 16,1-2). Його мати була юдейка, батько – грек. Він супроводжував Апостола у його другій місіонерській подорожі, служив йому помічником у керуванні церквами Солуні й Коринту, 65 року став єпископом в Ефесі, розділив зі своїм учителем ув’язнення у Римі (див. Флп 2,19-22).
Тита св. Павло забрав із собою з Антіохії Сирійської до Єрусалима та охрестив перед апостольським Собором 49 року. Разом зі св. .Тимотеєм і Євангелістом Лукою Тит належав до найближчих учнів і співпрацівників Апостола Народів. Два листи до Тимотея і один лист до Тита увійшли в канон Нового Завіту. Близько 63 року св. Павло поставив Тита єпископом на Криті.
Згідно з переданням, обидва єпископи загинули за часів Доміціана. До літургійної реформи 1969 року були вшановувані як святі, тепер же віднесені до сповідників. Реліквії св. Тимотея було перевезено 356 року з Ефесу до Константинополя, звідки хрестоносці забрали їх у ХІІ столітті в Італію. Замуровані, були щасливо віднайдені 7 травня 1945 року в м.Термолі. Натомість від тіла Тита, похованого на Криті, після сарацинських війн знайдено тільки голову (823 р.). До 1662 року вона перебувала у Венеції, в соборі св. Марка. Папа Павло VI в рамках екуменічного зближення наказав передати реліквію голови св. Тита Критській Православній Церкві. Урочисте перенесення реліквії відбулося 22 травня 1966 року.
В іконографії св. Тимотей представлений у туніці або у літургійних шатах єпископа, у нього в ногах лежить каміння. Тита зображають як єпископа; його атрибут – книга.



niedziela, 25 stycznia 2015

Навернення Апостола Павла - 25 січня

25 січня (свято)
Майбутній апостол Павло народився близько 10 року після Христа в Тарсі – місті в Килікійській провінції, походив з роду Веніамина. Його батьки були рабами, які отримали свободу; такі раби, згідно з тодішнім законодавством, отримували римське громадянство (тобто з-під влади місцевих правителів юридично переходили під владу імперії). Це було важливе для Павла як людини, що усвідомлювала перехід від стану рабства до стану захисту верховним правителем (на римське громадянство він послався при ув’язненні), що можна розглядати також і символічним чином. Маючи ім’я Саул (Савло, Савел), не надто люблене юдеями з огляду на історію царя Саула, цей «фарисей із фарисеїв», як він сам себе називав, учився у великого рабина Гамалиїла І, стверджував свою віру і її правильність з усім запалом. У своїй ревності дійшов навіть до того, що з власної ініціативи вирушив у Дамаск громити тамтешніх християн, випросивши для цього лист від синедріону (Діян 9,1-2). Це вже було після побиття каменями св. Стефана. Натомість, зустрівши по дорозі в Дамаск Воскреслого Христа (Діян 9,3-7), Павло став ревним сповідником Господа Ісуса, відкинувши з тих пір своє юдейське ім’я.
Павло пізнав нового «верховного правителя» і Його закон, який, парадоксальним чином, не був Законом у юдейському розумінні: не був збіркою правил для виконання. Прийнявши в Дамаску хрещення від Ананії (Діян 9,10-18), Павло став по синагогах міста проповідувати Христа як Месію, на превеликий подив усіх юдеїв. Зрештою, вчорашні брати по вірі, ревні так само, як Павло перед цим, вирішили його вбити. Але християни спустили його вночі через вікно з міського муру (Діян 9,22-25).

В Єрусалимі Павла прийняли з недовірою і страхом, знаючи як гонителя. Варнава мусив заступитися за Павла і свідчити про його навернення. Павло, знаний як Апостол Народів, відбув чотири місіонерські поїздки, у тому числі (згідно з І посланням Климента і Мураторським фрагментом) вибравшись до омріяної Іспанії. Влітку 64 року почалося гоніння, розпочате Нероном. Точна дата смерті св. Павла невідома: можливо, він став однією з перших жертв, як і св. Петро. Інші передання відносять його смерть до 66-67 років. У Римі в IV столітті над похованням останків св. Павла було зведено базиліку Павла-за-Мурами (за тодішньою міською стіною).



Концерт колядок Слугинь Євангелія в Броварах - 25 січня 2015



Екуменічна молитва за єдність християн, Бровари 25 січня 2015



Дитячий Живий Вертеп, Бровари 25 січня 2015


>>> фото <<<




25 січня 2015 - Бровари - Чудотворний Медальйон Матері Божої


О. Михайло CM зі Згромадження Місіонерів Святого Вікентія де Поль, який послуговує в монастирі в Києві, проголошує науку про Чудотворний Медальйон Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії в нашій Парафії в Броварах.