«Постав себе на місце твого ближнього»
Учинки милосердя
щодо тіла: Увязненого розрадити,
Померлого поховати.
щодо душі: Образи щиро
прощати. За живих і померлих молитися.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі і в Христі
Улюбленні Брати та Сестри!
В
сьогоднішніх роздумах про вчинки милосердя, постараємось заглибитись аж у
чотири теми одночасно: Увязненого розрадити; Померлого поховати; Образи щиро
прощати; За живих і померлих молитися. А
в цьому нам допоможе одна провідна думка і християнське правило - «Постав себе
на місце твого ближнього».
На
початку нам здається, що ці теми дуже різні між собою. Але всі вони виходять з
одного джерела – з любові. Любов до Бога і до ближнього є так насправді коренем
усього нашого життя, нашої поведінки, відносин і прагнень. Людина в своєму
житті найкраще розуміє когось втоді, коли сама переживе таку ж подібну
ситуацію, в якій знайшовся наш ближній, котрий потребує від нас допомоги. Так
не завжди мусить бути – з таких досвідчень може звільнити нас віра. Коли ми
віримо, не мусимо це все переживати на собі. Коли довіряємо, не мусимо вчитись
на власних помилках. А коли любимо, тоді навіть без досвіду особистого, входимо
в ситуацію потребуючої людини і з любові до неї намагаємось зробити все
можливе, щоб ця людина відчула покращення ситуації і побачила, що в житті можна
бути щасливою.
Ми
не мусимо перейти через в’язницю, щоб зрозуміти, що там цінується присутність
відвідуючи друзів. Нам не потрібно вмирати, щоб не ставити під сумнів: чи йти
до когось на похорони, чи ні. Нас не потрібно примушувати когось ображати, щоб
побачити, як ця людина нам пробачає. Ми не мусимо дожитись до такої скрутної
ситуації, або відійти з цього світу, щоб зрозуміти на скільки нам є потрібна
молитва і на скільки вона є взагалі важливою.
Правда
є така, що у в’язниці не всі терплять позбавлення волі зі своєї причини і
багато хто з в’язнів є несправедливо засуджений. Але якщо навіть хтось несе
тягар покарання заслужено за свої вчинки, то і він має право на людську
гідність, на відчуття людяності з нашої сторони. Наші відвідини справді можуть
дати надію на краще майбутнє для в’язнів, запалити в них прагнення жити по
новому, пробачати і дарувати щастя іншим. Колись один священик – капелан
в’язниці запитав в’язня: «Чого ти найбільше бажаєш в житі?» А в’язень відповів:
«Я хочу побачити зелену траву на полі. Бо я вже пару років не бачив трави. Мене
виводять на двір тільки на площадку, яка всередині тюремних будинків.» Це ж
тільки подумати – як мало людині потрібно до щастя.
Коли
людина помирає, вона переходить у кращий світ, у вічність. Але не може після
себе повирішувати усіх справ пов’язаних з полишенням цього світу. Не може
подбати про своє тіло. Так як в момент приходу у цей земний світ людина
розпочинає своє існування отримуючи в подарунок від Бога тіло через батьків і
не дбає про те, звідки це тіло взяти – так само потребує помираюча людина
когось, хто знову ж таки заопікується її тілом. Може це дивне, але і в цьому
Бог захотів нас узалежнити від інших, щоб ми були для себе добрими і
дбайливими. І тому, коли ми думаємо, що це є обов’язок, то насправді це є
привілей – бо хтось про нас подбає після смерті. Про нас, не тільки про тіло,
але про нас як повноцінних людей – по тіло похоронять, а за душу будуть
молитись.
Це
були вчинки відносно людського тіла.
А
тепер про вчинки відносно нашої душі.
Усвідомимо
собі, що коли ми говоримо по вчинки милосердя, то це мінімум трьох вимірне
спостереження: наші відношення до ближніх; їхні відношення до нас; наші
відношення до нас самих особисто. По іншому можна дуже швидко дійти до егоїзму
і самолюбства. А при такому розумінні справ ми виховуємо в собі правдиве
служіння Самому Богу через наших братів та сестер. Бо в кожній людині живе Бог.
Легше
нам є пробачати провини тим, хто не хотячи нас засмутив. А вже трудніше є
погодитись з цим фактом, коли хтось навмисне нам завдає шкоди. Ісус нас вчить
пробачати без обмежень і без окремих ситуацій. Чому так? Тому що в нашому житті
бувають такі моменти, що ми також ніколи і ні за що не хотіли би повторити таку
чи іншу помилку. А хтось нам це пробачає. І нам легше жити, ми тішимось, ми є
щасливі. Для того потрібно завжди пам’ятати, що в нашому житті біля нас люди
мають право на щастя.
Молитва
це розмова з Богом. Ми майже всі справи у житті вирішуємо за допомогою розмови.
Навіть якщо не лунають в голос слова, то всі наші жести, поведінка, чи ситуації
– є своєрідним діалогом. Молитва нікому не зашкодить. Є люди, які за себе не
моляться. Є такі, які не моляться взагалі. Є навіть такі люди на світі, які не
хочуть, щоб за них молитись. А є наші померлі, які в Небі моляться за нас. Але
поки вони остаточно успадкують вічну нагороду, часто багато хто з них мусить
пройти очищення і зачекати на вічний дар Неба. Тому саме вони потребують нашого
заступництва у молитві, щоби швидше відпокутувати кари за свої провини і зі
славою Божої благодаті увійти в обіцяне Боже Царство. Ми дуже намагаємось жити
в Божій ласці, але виховаймо людей, які незабудуть про нас згадати перед Богом
у своїх молитвах після нашої смерті.
Отож
роби іншим так, якби ти хотів, щоб вони поводилися з тобою. «Постав себе на
місце твого ближнього». Дякуймо Богу за усіх тих, хто чинить для нас милосердя
і просімо в Бога благодатей для нас, щоб ми не боялись бути милосерними.
Нехай Вам усім Бог
щастить!
З молитвою та Божим благословенням
О. Лаврентій Ян Жезіцький OSPPE
+ В Ім'я Отця і Сина і Святого Духа.
Амінь.
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz