Святий Альберт Великий, єпископ і Вчитель Церкви

15 листопада (довільний спомин)

Усі знають великого філософа і теолога Тому Аквінського, але менше знають його великого вчителя – св.Альберта (бл.1200-1280).

Він походив зі Швабії (земля в Німеччині), його батько був рицарем і градоначальником, завдяки чому Альберт зміг виїхати на навчання до Італії. У Падуї він 1221 року зустрів блаж.Йордана Саксонського, який саме став Генералом Ордену Проповідників по смерті св.Домініка, і з його рук прийняв домініканський хабіт. Свою формацію відбував у Кельні, де склав перші орденські обітниці, завершив навчання і був висвячений. Був лектором по домініканських монастирях, а потім у Парижі довершував свою освіту і згодом став викладачем університету (1245). У Кельні організував домініканські Генеральні студії, де довго викладав (і там зустрів св.Тому). 1254 року був обраний настоятелем Німецької провінції, а наступного року в Ананьї зустрівся з папою Александром IV, перед яким захищав Орден Проповідників. Французький клір та викладачі Паризького університету мали претензії до домініканців, але розмова зі св.Альбертом, людиною високоосвіченою, вразила папу, так що той замкнув суперечку, а самого Альберта запросив із лекціями до Ананьї, Рима та Вітербо.

Незабаром (1260) той-таки папа призначив св.Альберта єпископом Регенсбурга, і святий здивував усіх: гадали, що цей книжний учений не впорається з господарськими й адміністративними справами, однак він пречудово дав усьому раду. Втім, уряду єпископа він зрікся за першої ж змоги, через два роки, як папа Александр помер.

Наступний папа, Урбан IV, призначив св.Альберта своїм проповідником у справі хрестових походів та доручив йому збирати на них кошти. Окрім цього, св.Альберт «по ходу» ще й мав залагодити напруження між кельнським митрополитом та урядом міста Кельн, допильнувати, аби вибори єпископа в Бранденбурзі відбулися канонічно, і т.ін. Доручень не бракувало.

По смерті Урбана IV (1264) св.Альберт знову попросив наступного папу звільнити його від виконуваних обов’язків, і повернувся до Кельна (і Страсбурга), де постав новий домініканський навчальний осередок. Але спокійно навчати Альбертові не вийшло: спершу папа доручив йому залагоджувати конфлікти в Мекленбурзі, потім настав час знову захищати Орден Проповідників (і вже св.Тому безпосередньо) від нападів тих, хто прагнув усунути домініканців від викладання в університетах. Потім знову треба було наводити лад у стосунках Кельнського магістрату з митрополитом, потім св.Альберт від імені папи приймав присягу від нового імператора – Рудольфа… потім був Ліонський Собор (1274), на який запросили нашого святого. Усе це говорить про висоту його авторитету.

Він заслужив собі повагу як церковних, так і нецерковних кіл своїм глибоким розумом: здається, не було такої галузі знань, на якій би він не розумівся і про яку б не писав. Папа Пій ХІ слушно надав йому титул Універсального Вчителя – Doctor Universalis, а покоління вірних зовуть його Альбертом Великим. Можна сказати, що не було би св.Томи, якби Альберт Великий не проклав у тодішній філософії, теології, мисленні загалом цього шляху універсальності в підході до знання. Альберт знав усіх відомих на той час письменників: латинських, грецьких, єврейських. Його твори видано у 40 томах. Сам же він володів даром поєднувати глибокі знання з людяністю і добротою, через що його ще звуть «сумою доброти»

Беатифікований 1438 р., 1459-го залічений до грона Учителів Церкви, канонізований 1931 р. Його реліквії розділено та розіслано по багатьох домініканських монастирях світу.

Зображається в домініканському хабіті, або в митрі єпископа, або у вбранні університетського професора. Його атрибути: книга, лілія, пташине перо, митра.

---

© Copyright «CREDO» 2012.

Повне або часткове використання матерiалiв тільки за наявності гіперпосилання на на www.credo-ua.org. Передрук у друкованих ЗМІ або будь-яке інше комерційне використання матеріалів «CREDO» можливе лише з письмового дозволу редакції.

CREDO

Святий Роберт Белларміно, єпископ і Вчитель Церкви

Римо-катол.: 17 вересня (довільний спомин)

Якщо хтось «стає в позу», наїжачившись при самих лише словах «Великий інквізитор», то йому варто познайомитися зі св.Робертом Белларміном (1542-1621).

Народився в Монтепульчано (Тосканія) як третій із десятьох дітей. Його мати була сестрою тодішнього папи Марцелла ІІ (†1555). Навчався у щойно відкритій єзуїтами школі, а по її закінченні вступив до Товариства Ісусового. Далі навчався і в Римській Колегії, і у Флоренції, і в бельгійському Лувені, де зі студента став викладачем. Саме там, у Бельгії, в поширених того часу диспутах з єретиками, проявилися особливості мовлення та письма Роберта, сильного в апологетиці.

Чутки про нього дійшли до Рима, і папа Григорій ХІІІ прикликав до себе о.Белларміно на співпрацівника. Пам’ятаймо особливості того часу: єресі, необхідність всемірної, різнопланової боротьби за віру, потреба в добрих апологетах. Найвідоміша праця Белларміно – «Суперечності» – була першим «компендіумом віри», викладеним відповідно до потреб нових часів. За 30 років її перевидали різними мовами понад 20 разів. Для боротьби з католицькою вірою в протестантських навчальних закладах поставали «антибеллармінівські кафедри»!

Беллармін став ректором Римської Колегії, потім настоятелем Неаполітанської провінції єзуїтів, особистим радником папи Климента VIII та екзаменатором єпископів (бо пастирі мусили добре знати віру – проповідувати єресі й так було кому). В ті само роки Беллармін підготував Катехізис, який вийшов друком 1597 року і був перевиданий понад 400 разів. Був членом комісії з перегляду тексту Вульгати. Директор Ватиканської бібліотеки… З огляду на кількість обов’язків він себе жартома називав «вантажником Святого Престолу».

В нагороду за ревне служіння папа підніс його до кардинальської гідності (1599). У ті часи це означало не лише повагу, а й чималі маєтки. Що зробив наш майбутній (із 1602р.) Великий інквізитор? Постановив залишатися бідним монахом, не мати особистого майна, родичів за церковний рахунок не годувати, кошти скерувати на допомогу потребуючим, а від підвладних вимагати того само. Відмовився від високої оплати, запропонованої іспанським королем Філіпом ІІІ. Продав на користь бідних гобелени зі свого дому, кажучи, що «стіни не застудяться». Його пріоритетами були турбота про бідних, праця з кліром і літургія. Написав окрему книжку «Тлумачення Символу віри для настоятелів».

Двічі був у списку кандидатів на Апостольський Престіл, але залишився на своїй посаді в Конгрегації Святого Офіцію – те, що ми звемо загальним словом «інквізиція». Найбільше противники Церкви, інквізиції та самого Белларміно дорікають (Церкві, інквізиції та самому Белларміно) за його участь у процесі Джордано Бруно. Пов’язане ім’я Белларміна і з процесом Галілея.

Щодо Бруно, то нині переважна більшість тих, хто таки вміє користуватися інтернетом, знають, що середньовічна Церква не має нічого спільного з «протидією науці», оскільки Бруно був покараний зовсім не за наукові відкриття, а за серйозні проблеми у вірі. Він, власне кажучи, перестав бути католиком, бо дійшов до сповідування герметизму, і в його працях прослідковувався виразний вплив єгипетської магії. За різні історичні перекоси та помилки людей Церкви папа Йоан Павло ІІ приніс покаяння в Ювілейній молитві; однак хоч би що там було, а процес Бруно не був антинауковим. Європа трималася на спільній вірі та відповідній політиці. Зміна віри тягнула за собою зміну політики. Окультизм, окрім шкоди для душі, руйнував Європу. Для людей тих часів наше поняття гуманності було незрозуміле: вони рятували свій світ.

Що ж до процесу Галілея, то кардинал Белларміно його вів (закінчити не встиг, помер), і дружньо листувався з ученим, казав, що не виключає розгляду поглядів Коперника як наукової системи – для підтвердження науковості якої тоді ще просто не було підстав. І виступав проти покарання Галілея з боку світських чи церковних властей.

Блискучий теолог і людина передових поглядів, Роберт Беллармін нічим не відрізнявся за глибиною і складом мислення від учених свого часу.

Беатифікований 1923 року, канонізований 1930-го, а за рік був проголошений Учителем Церкви. Його реліквії спочивають у церкві св.Ігнатія в Римі. Покровитель каноністів.

CREDO

Святий Августин, єпископ і Вчитель Церкви

28 серпня (обов’язковий спомин)

Ким для сьогоднішнього християнина може бути св.Августин, який жив аж у IV ст.н.е. (354-430)? Не мав проблем із комп’ютерною залежністю чи з наркотиками, навіть не чув про протестантів і православних… Ну, філософом був. Але до нинішнього монадного розуміння світу теж не має стосунку.

Проте для християнина ХХІ століття св.Августин по-людськи такий само близький, як своїм сучасникам.

Він прийшов до віри у 33 роки, а перед цим мав чималі клопоти з тим, що мама була віруюча, а батько – ні. Піди розберися, хто правий, кого слухати, і чи слухати взагалі. Хіба не стандартна ситуація для безлічі нинішньої молоді, яка загублена у своїх шуканнях правди вже змалечку?

Він кинувся у вир життя, ледве дорісши до пубертатного періоду, і хоч не дивився телебачення, де людські стосунки нерідко зводяться до короткого фізичного задоволення, то й так не переймався моральністю.

Потім же він почав думати. І це теж цілком логічно і характерно для багатьох. Маніхейське вчення про існування двох «творців», світу духовного і матеріального, а відповідно – «доброго» і «поганого», цілком годилося для виправдання власної безвідповідальності та розпусти. Але годилося тільки до певної межі. Коли Августин побачив, що маніхеї не стільки розвивають своє вчення, скільки нападають на католиків, це його насторожило, а потім відштовхнуло.

Від маніхейства Августин перейшов до раціоналістичного скептицизму (що теж цілком логічно для руху думки). Потім він відкрив для себе неоплатонізм, який примирив його як мислителя з суперечливістю християнства: питання про те, як у світі може існувати зло, якщо Бог – добрий. Хто з нас не спотикався об це питання?..

Філософські викладки зблизили Августина з християнством, але не вирішили його внутрішнього конфлікту. І це теж риса, характерна для численних християн усіх століть: одна справа – щось розуміти, інша – прийняти всім собою. До цього прийняття його підштовхнула розповідь приятеля про монастирі, засновані св.Антонієм Великим. Августина, як кажуть, «заїло»: якщо інші можуть, то чому я не можу того самого? Готуючись до хрещення, Августин отримав свій знак з Неба: коли, плачучи від неможливості осягнути серцем пізнане розумом, він почув з-за плоту дитячий голос – «візьми, читай». А на очі йому потрапив рядок зі св.Павла: «Не в ненажерстві на пиятцві, не в перелюбі на розпусті… але вдягніться у Господа» (Рим 13,13-14).

Господь торкнувся його. Філософія піднесла Августина так високо, як вона була на те здатна, – але щоб відбулася Зустріч із Богом, Він має сам торкнутися душі. Разом із пізнанням цього світла Августин отримав звільнення із залежності від сексу, і зміг прийняти целібат. Для багатьох молодих, хто пізнає Бога, такий вихід з еротоманії також знайомий.

На початку березня 387 року Августин прийняв хрещення. До речі, разом зі своїм сином Адеодатом, якого мав від колишньої коханки. Потім він став таким добрим християнином, що його вибрали єпископом Гіппони, боровся з єресями, які раніше сам добре пізнав, а також із новими «цікавими вченнями». Виголосив безліч проповідей і написав цілі томи богословських трактатів. Філософія Августина визначила напрям розвитку християнської філософії на тисячу років наперед!

Хоча найчастіше читають його «Сповідь». Ну, бо це близьке кожному віруючому, що перших століть, що зараз.

Зображається в єпископському вбранні, інколи як монах. Його атрибути: ангел, який шепоче йому на вухо; дитина, яка бавиться водою на березі моря; книга, пасторал, серце на долоні, учень або група учнів.

CREDO

Святий Альфонс Марія де Лігуорі, єпископ і Вчитель Церкви

1 серпня (обов’язковий спомин)

Господь схиляє горді шиї. Альфонс Марія де Лігуорі (1696–1787) може слугувати безпосередньою ілюстрацією цього принципу. Відомий він став зовсім не тим, що був гордий або мав чим пишатися…

Він мав стати юристом, та й став ним, і розпочав стрімку кар’єру, відзначався умінням гарно вести процеси (гарно говорити). Однак юридична кар’єра спіткнулася на програші одного важливого процесу, де Альфонс переплутав норми ломбардського і анжуйського законодавств. Як для юриста це дуже дивна ситуація; але пригляньмося до його життя: в Неапольський університет, вивчати юриспруденцію, він вступив у 12 років, а в 16 уже був доктором права! Господь схилив його голову уперше.

Юнак прийняв це упокорення правильно – і цим виграв «процес» свого подальшого життя. Звернувся до богослов’я, став його вивчати, відхилив вигідний шлюб, був висвячений у 29 років. Щоправда, залишався «домашнім» проповідником, ніяк не зважуючись, куди вступити – до театинців? філіппінців? якоїсь місійної конгрегації? Закінчилося тим, що він заснував свою, назвавши її Справою Найсвятішого Відкупителя (редемптористи; мають свою гілку в УГКЦ). Побувавши в горах, де так гарно читати богословські книжки, медитувати на красу природи і взагалі почуватися вельми духовною особою, Альфонс… побачив тамтешніх селян, яким було майже принципово байдуже, хто за кого пішов на хрест, аби не чіпали їхніх кіз. Мрії про «високу духовність» залишилися десь під кучерявою пінією, а Господь схилив голову Альфонса до реальних потреб реальних людей.

Заснована ним конгрегація (1732) незабаром дістала затвердження Папи (1749). Сам Альфонс став відомий як добрий проповідник – згодилось адвокатське вміння будувати дохідливі промови – і чуйний сповідник, добрий керівник. Став єпископом 1762 р., але життя провадив скромне, ба навіть продав якесь майно єпископської резиденції, коли в його окрузі настав голод, і годував бідняків. Зрікся єпископства 1775 року і повернувся до справ конгрегації. Але тут його чекало чергове упокорення: в ті часи король і папа були політичними супротивниками, і випало Альфонсові як засновникові підписати документ для королівського схвалення конгрегації… Як юрист він зробив помилку. Може, чогось не дочитав. Може, його надто мучила хвороба хребта, яка дедалі сильніше притискала його підборіддя до грудей, так що він пити міг тільки через трубочку… Його голова опускалася дедалі нижче. Папа відділив редемптористів, які працювали в Папській області, від тих, що підпорядковувалися королю Неаполя, позбавивши других усіляких привілеїв. Старий уже Альфонс прийняв і цей удар…

Він став «практичним початківцем» справи, яка нині зветься пасторальною теологією. Виховував не як лектор, відсторонена від слухачів особа. Виголосив понад 500 проповідей і місій, написав кількасот книжок. Практика його виховання виглядала, наприклад, так: священика, який непорядно поводився, він покликав до себе, а біля порогу поклав велике Розп’яття. Коли той, ставши у дверях, завагався, чи переступати через Хрест, св.Альфонс тихо і м’яко сказав: «Ідіть сміливо і топчіть Його. Ви не вперше кладете нашого Господа собі під ноги».

«Той, хто не приймає любові Божої, навряд чи заслужить на Його милість, бо дуже важко зректися гріха тільки від одного страху покарання», – писав він.

Покровитель проповідників, адвокатів, теологів (особливо морального богослов’я), добросовісних людей, непохитної наполегливості. Захисник від артриту, дріб’язковості. Беатифікований 1816 і канонізований 1839 року. 1871 року проголошений Учителем Церкви.

Зображається в чорній сутані або єпископських шатах, як молодий священик або старший із сильно схиленою головою; інколи тримає хрест або має розарій на шиї.

CREDO

Святий Петро Хризолог, єпископ і Вчитель Церкви

30 липня (довільнийй спомин)

Християнство має двох проповідників, безпосередньо названих «золотими»: це Йоан Золотоустий («хризостомос») і Петро Золотомовний («хризологос»). Один представляє собою пишномовну побожність Сходу, інший – золоту, але навдивовижу коротку мову Заходу. Як відзначає у своєму «Словнику святих» Яків Кротов, «для обох культур слово було шляхом до святого і в певному сенсі саме становило святиню, але Схід говорив тим більше, чим святіша була сама тема розмови, а Захід був більше говіркий за стінами храму, ніж у ньому. Найрозлогіші богословські трактати Сходу набагато коротші будь-якої «суми теології»; найдовші літургійні молитви Заходу в кілька разів коротші за найпростішу східну єктенію». Золотоустий залишив по собі чимало книжок, а після Золотомовного збереглися короткі проповіді.

Петро Хризолог народився близько 380 року в Імолі (або поблизу неї), Верхня Італія. Єпископ цього міста прийняв юнака на навчання, а потім висвятив. Можна здогадатися, що передісторія цього досить проста: єпископ помітив здібного хлопця, ревного до науки. Цю думку підтверджує те, що, ставши єпископом, св.Петро вважав освіту не «доброю нагодою», а обов’язком для християн, аби вміли розуміти свою віру і тлумачити її іншим.

Згодом Петро став генеральним вікарієм свого єпископа, потім сам був єпископом і від 426 року – митрополитом Равенни, в той час столиці Західної Римської імперії. Був радником Галли Плацидії, сестри Гонорія – правителя імперії, та її дітей. На його проповіді сходився весь імператорський двір. І це було дуже добре, що слухали його, а не, скажімо, Євтихія, який хотів підтримки при дворі для свого розуміння віри – про одну природу Христа, а не дві, як навчала Церква.

У своїх проповідях св.Петро закликав до практики частого приступання до Святого Причастя – далеко не всі прагнули приймати «хліб сильних» на кожній Святій Службі, дотримуючись думки, що приймати Христа краще вже по великих святах і ближче до смерті.

Парадоксальним чином, у його проповідях сильним «інструментом» ставало мовчання. Як кажуть свідчення, у найсерйозніших моментах проповіді він замовкав, даючи людям у тиші замислитися над почутим і вкласти його глибше у серці та пам’ять.

Його проповіді були не так літературні, як прості – але, може, саме це й стало серйозною підставою для проголошення його Вчителем Церкви, бо вчителя мають розуміти, а не тільки захоплюватися його красномовністю. «О, воістину нечувана це велич – священицьке служіння християнина! Людина тут сама для себе є жертвою і священиком, не шукає поза собою того, що могла би скласти Богові, але з собою і в собі приносить Богу те, що має за себе скласти у жертву. Тією само залишається жертва, тим само залишається священик, бо не може вчити себе, який жертву приносить. Дивовижна то жертва» (Проповідь 108).

Хризолог боровся у своїй митрополії з пережитками язичництва, виступаючи послідовно і регулярно. Єпископ Фелікс близько 715 року взявся збирати ці тексти, налічивши їх 376. До найбільш знаних належить проповідь про гучні забави і непристойні танці. З огляду на ці проповіді Папа Бенедикт ХІІІ зарахував Хризолога 1729 року до грона Вчителів Церкви.

Святий Петро помер 450 року у Форум Корнеллі. Покровитель дієцезії та міста Імоли.

CREDO