Святий Власій, Єпископ і Мученик

Римо-катол.: 3 лютого (довільний спомин)

Святий Власій (†316) – ранньохристиянський мученик, лікар, єпископ східно-вірменського міста Севастія (нині Сівас у Туреччині). Як каже традиція, він народився в Цезарії Кападокійській, яка зараз також є турецькою територією, а колись була одним із найактивніших центрів християнського життя. Звідти походять святі Василій Великий і Григорій Назіанзин, Григорій Нисський, Петро Севастієць та чимало інших.

Власій був лікарем і, з огляду на свою професію, стикався з багатьма людськими бідами, хворобами та нещастями. Відзначався порядністю в житті та лікарській практиці, співчуттям і праведністю в поведінці. Вочевидь був душею покликаною – за деякий час полишив своє служіння в миру й подався в пустелю, щоб там молитися, роздумувати, постити.

Коли по смерті єпископа Севастії постало питання про наступника, – як клір, так і християни тамтешньої спільноти скерували свої очікування до Власія, людини святого життя. На превелику радість усіх, Власій став єпископом. Керував Церквою Севастії мудро і з любов’ю. Загинув від переслідувань за імператора Ліцинія.

Дата смерті св. Власія викликає подив: адже всього за три роки до цього (313) імператори Костянтин Великий і той-таки Ліциній проголосили по всій імперії славнозвісний Міланський едикт, визнавши християнство. Однак з історією Римської імперії все дуже непросто. Костянтин і Ліциній воювали проти Максимина, а по його смерті затіяли 10-річну війну між собою. Отак 313 року було проголошено важливий для Церкви едикт, а 314 року Костянтин розбив Ліцинія, забравши частину його земель. Натомість Ліциній, людина жадібна, властолюбна і дратівлива, на своїх землях став переслідувати християн, бо Костянтин прийняв віру.

Єпископ Власій ховався в гірських печерах, але на нього донесли. В ув’язненні він зцілив сина якоїсь жінки, якому кістка пробила горло. Тому в день св. Власія є звичай молитися про зцілення від хвороб горла.

В іконографії св. Власій представлений як єпископ, який благословляє. Його атрибути: олень, пасторал, птахи з їжею в дзьобах, дві схрещені свічки, скрібок – знаряддя тортур.

Святий Йосафат, єпископ і мученик

12 листопада (обов’язковий спомин)

Православні його затаврували як зрадника, а католики східного обряду вбачають у ньому символ єднання Східної Церкви з Престолом Святого Петра. Коли ж завершаться політично-релігійні поділи, залишиться тільки питання про те, чи любила ця людина Христа і чи жила цією любов’ю.

Йосафат Кунцевич (1580-1623), хресне ім’я – Іван, народився в родині міщан у Володимирі-Волинському. Батько хотів бачити його купцем, тож відправив до Вільна, пізнати купецьку справу; юнак ознайомився там із темою унії. 1604 року прийняв василіанський хабіт і монаше ім’я Йосафат. За п’ять років, завершивши навчання, був висвячений.

З дитинства відзначався великою любов’ю до богослужіння, яке стало для нього джерелом духовної втіхи та пізнання віри, за фактичної відсутності катехизації в ті часи на теренах нинішньої України та Білорусі. Вже у Вільно, працюючи в купця Поповича, він прислужував на Літургії. Як став монахом у монастирі Пресвятої Трійці – ніколи не пропускав Служб Божих, а ставши 1614 року архимандритом, сам перший будив братів до молитви, перший ішов до храму, дзвонив на Утреню, читав Псалтир і співав. Що монахи, що миряни були однаково вражені такою ревністю пастиря, і потім свідчили про це на беатифікаційному процесі.

Він знав лише розмовні мови свого оточення (руську та польську), не знав латини, але весь можливий час присвячував духовним читанням: читав і слухав, за монастирським правилом, труди Отців Церкви, Прологи, Четьї-мінеї (давньоруське «щомісячні читання») та іншу поширену тоді літературу слов’янською мовою.

Йосафат приєднався до Унії в той час, коли на все Вільно лише одна парафія прийняла це рішення пастирів. Якщо він, який так кохався у пишному східному богослужінні й ніколи не втрачав нагоди до урочистої молитви, пішов у ту маленьку церковцю майже без парафіян, то вочевидь був упевнений в істинності справи.

Книги, які він читав, дають відповідь на те, звідки бралася його певність. У листах і творах слов’янських авторів (зокрема, у «Слові» київського митрополита Григорія Цамблака) Йосафат побачив, що ідея повернення християн до первісної єдності під проводом Рима існувала вже давно. А отже, проголошення Унії є наступним кроком у розвитку цієї справи, а не відступленням від традицій.

Відповідно, його проповідь Унії була така успішна через те, що він досконально знав релігійну літературу свого часу та оперував тими само поняттями, що його співрозмовники. Його мова не була їм чужою, а наведені аргументи з тих-таки знаних усім авторитетів переконували людей, що Унія – діло правильне.

У 38 років Йосафат уже став архиєпископом Полоцьким. Він проповідував те, в чому був певен, а крім цього – власним життям підтверджував істинність проповідуваного. І йдеться не тільки про особисту скромність і аскезу архиєпископа, а ще й про реальне свідчення життя у східній традиції. Чимало християн на унійних землях насправді побоювалися приймати єдність із Римом не через доктринальні розбіжності, а від страху втратити традиції та звичаї, у яких вони виросли. Побачивши у житті, молитвах, богослужіннях св.Йосафата, що Унія не означає латинізації, східні християни з полегшенням приходили до цієї Церкви.

Йосафата Кунцевича вбили на сходах його дому, а тіло після знущань вкинули у Двіну. Беатифікований 1643 року, канонізований 1867-го.

Зображається у вбранні єпископа східного обряду, його атрибут – сокира.

---

© Copyright «CREDO» 2012.

Повне або часткове використання матерiалiв тільки за наявності гіперпосилання на на www.credo-ua.org. Передрук у друкованих ЗМІ або будь-яке інше комерційне використання матеріалів «CREDO» можливе лише з письмового дозволу редакції.

CREDO

Святий Ігнатій Антіохійський, єпископ і мученик

17 жовтня (обов’язковий спомин)

Зі сторінок історії інколи можна дістати враження, що для того, аби потрапити до грона святих, вистачить опинитися в потрібний час у потрібному місці.

Ігнатій, третій (після св.Петра і св.Еводія) єпископ Антіохії, загинув у Римі близько 107 р.н.е. Сам себе він називав «Богоносцем» – Теофоросом. Антіохійську кафедру він обіймав близько 40 років, і, може, поетично кажучи, в той час його ім’я краще було би перекладати як «той, хто дає Бога»; натомість другий варіант перекладу імені Теофорос можна застосувати до завершення його життя – і до посмертних століть.

Сирієць за походженням (на це вказують певні звороти його грецьких листів), Ігнатій назвав себе Богоносцем не через якусь самовпевненість чи надзвичайне нахабство. Як християнин, він був цілком свідомий того, що несе у своєму серці Христа, і що єпископ представляє собою Христа для вірних своєї Церкви, й теологічно він був абсолютно правий. Добре було би всім християнам усвідомлювати присутність Бога в собі та жити відповідно!

А він вочевидь жив відповідно. Під час переслідувань за імператора Траяна старенького вже Ігнатія заарештували й відправили до Рима. Якби йшлося про суд, то можна було би сказати: дивіться, яка добра юридична система – арештованих за християнство відправляли у столицю, а не псували їм життя на місцях! Однак Траянові йшлося про розвагу. А немає кращої розваги, ніж зібрати побільше «ворогів народу» й віддати їх диким звірам. Зрештою, і державі користь, і народові розвага, а якщо імператор розважає народ, то його більше люблять.

Отак св.Ігнатій «почав бути Богоносцем»: з Антіохії його етапували до Смирни, де за час чекання на корабель він написав кілька прекрасних листів і прийняв «делегацію пошани» – єпископа СмирниПолікарпа з вірними. Потім була зупинка у Троаді, де довелося чекати на наступний попутний корабель. Зі Смирни він писав листи до християн в Ефесі, Магнезії, Траллах і Римі, а з Троади – до християн у Філадельфії, Смирні та до св.Полікарпа особисто. З Троади св.Ігнатій доплив до Неаполя (у Македонії, не в Італії), а там уже суходолом його етапували далі, через Салоніки. Наступний корабель із Діррахія доправив в’язня до італійського Бріндізі, звідки він уже попрямував до Рима. Для 80-річного єпископа така подорож сама по собі була каторгою. Але він – ніс Христа… і всім писав: не жалійте мене, не заступайтеся за мене, не відпрошуйте мене в імператора, бо я нарешті стаю учнем, я нарешті можу насправді піти шляхом нашого Господа.

Його мученицьку смерть описали св.Євсевій Кесарійський, і св.Іриней, і св.Йоан Золотоустий… А потім св.Ігнатій став нести Бога далі, й смерть цьому не завадила. Його рештки вірні забрали, переправили назад в Антіохію, де мучеництво єпископа стало могутньою проповіддю християнства. Імператор Теодозій (†450) наказав урочисто перепоховати кості мученика в колишньому язичницькому храмі Фортуни, переробленому на християнський. Третє перенесення відбулося 540 року, коли перський цар Хозрой став завойовувати Палестину й Сирію. Потім останки святого опинилися в Римі, коли сарацини захопили Сирію повністю. Отак продовжилося Ігнатієве «несення Бога», навіть всупереч смерті.

Інколи здається, що потрапити до списку святих легко: загинув у часи гонінь – ось і маєш гарантований спомин у списку (св.Ігнатія донині згадують у Римському каноні св.Меси). Але ж кожен з нас, по суті, поставлений Богом у відповідний для нас час та відповідне місце. Питання лиш у тому, чи підемо ми назустріч випробуванням і смерті з такою само готовністю й любов’ю.

Зображається в єпископських шатах східного обряду або як молодий єпископ із раною на грудях. Його атрибути: лев у ногах, монограма IHS на грудях.

CREDO