Святий Мартин де Поррес, монах

3 листопада (довільний спомин)

Якщо говорити про «чистоту покликання», то щонайменше двоє домініканських святих були «виразними францисканцями» у своїй любові до природи і створінь: свята Роза Лімська і святий Мартин де Поррес (1569-1639).

Він був «сином свого часу» в соціальному розумінні: мулат (квартерон), народжений мулаткою – танцівницею кабаре, від іспанського дворянина, лицаря Ордена Алькантари і взагалі «благородного дона», який був дворянином та вважав себе добрим католиком, при цьому і позашлюбних дітей маючи, і туземне населення утискаючи, як рабів. Справа діялася в Лімі, у Перу.

Спершу Мартин був записаний як «син невідомого» (Ана Веласкес сама виховувала Мартина і його сестру Хуану), але потім Хуан де Поррес таки став признаватися до дітей. З дитинства Мартин був чутливий до чужої біди: бувало, мати посилала його на базар по харчі, а він повертався і без грошей, і без купленого, бо роздавав бідним по дорозі. Та ще й приходив пізно, бо, зайшовши до храму, довго там молився.

Дитину з такими нахилами «приділили» до місцевого монастиря домініканців як «доната», тобто безплатного слугу. Там він займався господарством, прав білизну, прибирав (тому його часто зображають із мітлою в руках). Переймався, що миші гризуть білизну, але не міг їх труїти. Одного разу брат, із яким св.Мартин працював у пральні, почув, як той каже до миші: «Піди до інших мишей: я велю вам оселитися в саду. Обіцяю, що приноситиму вам туди їжу». На превелике здивування монахів, миші з монастиря повибігали в сад, нарили собі нірок. Ну а св.Мартин, як обіцяв, щодня виносив їм їсти у сад.

Втім, його ласкава побожність стосувалася не тільки тварин. Він трошки навчився перукарського мистецтва – а в ті часи «цирульник» розумівся і на стрижці, й на голінні, і на лікуванні. Отож він мірою сил лікував бідних і потребуючих. А ще – продовжував їх годувати. Його призначили займатися кухнею для вбогих, і св.Мартин щодня готував обід для кількасот нужденних.

Звісно, він ще не був «святим Мартином», і тривалий час не був навіть братом (донати вважалися домініканцями-мирянами). Але настоятель зрештою наполіг, щоб Мартин склав обітниці – нехай мулат і не мав жодних шансів стати священиком у світ конкістадорів, але бути братом в Ордені він міг.

Це був дуже добрий монах, побожний і слухняний, розпорядження настоятеля шанував як Божу волю. Одного разу, однак, мав складну ситуацію: лікуючи хворих бідняків у своїй келії, бр.Мартин викликав незадоволення братів – нема чого усіляким брудним смердючим зайдам ходити по нашому дому… Настоятель заборонив. А Мартинові випало знайти увечері пораненого індіанця, який би помер без допомоги, і він знову привів його до себе, й над ранок випустив. Хтось, однак, помітив гостя, і настоятель викликав Мартина: чому ти порушив заборону, брате?

Той же відказав зі смиренням і сокрушенням: перепрошую, любий отче настоятелю, але я вирішив, що у складній ситуації заповідь любові важливіша за заповідь послуху…

Настоятель був розумний. Він не тільки простив порушника, а й скасував заборону.

Брат Мартин де Поррес відійшов до Неба 3 листопада 1639 року, а прославлений був аж у ХХ столітті. Втім, на Небесах немає часу, зате завжди перемагає справедливість.

Під час канонізації, 5 травня 1963 року, папа Йоан ХХІІІ назвав св.Мартина де Порреса «апостолом милосердя».

Зображається в домініканському вбранні. Його атрибути: ангел з бичем і ланцюг, кошик хліба і мишка збоку, розарій.

CREDO

Святий Станіслав Костка, монах

18 вересня (обов’язковий спомин)

Не обов’язково померти молодим, щоби стати святим, але обов’язково слухатися «Бога більше, ніж людей» (пор. Діян 5,29).

Станіслав Костка (1550-1568), покровитель Польщі, католицької молоді та міністрантів, народився в Росткові, в досить знаній родині (батько був кастеляном у Закрочимі, тобто управителем замку і його земель). З дитинства вирізнявся чистотою і сором’язливістю, червонів при непристойних розмовах, уникав пустопорожніх балачок, особливо з нечистими інтересами – хлопці усіх часів уміють «чесати язики» об непристойні теми. У 14 років вступив до віденської школи єзуїтів разом із братом Павлом. Навчався ревно, і хоча спершу наука йому не давалася через брак підготовки вдома, то за три роки він став одним із найкращих учнів.

У тій школі молитовне життя під керівництвом єзуїтів було достатньо глибоке і регулярне, молитви були перед заняттями й після них, студенти ходили на св.Меси, щомісяця сповідалися. Однак юному Станіславу цього було замало, він влаштовував собі чування з роздумами в нічні години (бо день був повний занять), строго постив і навіть бичувався. Така поведінка викликала роздратування з боку співучнів, Станіслава стали ущипливо прозивати «єзуїтом»; але хто любить Бога, тому все співдіє на благо, і Станіслав зрештою таки вирішив вступити до Товариства Ісусового.

Перепон не бракувало. Першою стало слабке здоров’я: 1565 року він захворів настільки тяжко, що був певен своєї швидкої смерті. А що жили вони з братом у домі одного лютеранина, який заборонив запрошувати священика навіть для помираючого, то св.Станіслав випросив собі в Бога причастя, яке йому принесла св.Варвара. Приходила до нього і Матір Божа з Дитятком Ісус, яке дала йому потримати на руках. Після того Станіслав видужав і остаточно вирішив стати єзуїтом.

Сім’я була проти. Юнак утік із дому. За ним гналися слуги, потім його брат Павло – який, зустрівши Станіслава, не впізнав його і сприйняв за паломника. Юнак не попрямував безпосередньо до Рима, на цій дорозі його легше могли впіймати родичі, а до Аугсбурга, маючи з собою листа від свого сповідника до Петра Канізія. Не застав його й пішов далі, до Ділінгена, де тоді був центр єзуїтів у Німеччині; зрештою, в новіціат його прийняв у Римі (за особистою рекомендацією Петра Канізія) сам генерал,св.Франциск Борджа. Дізнавшись про це, батько Станіслава розізлився настільки, що погрожував припинити діяльність єзуїтів у Польщі…

Погрози погрозами, а в Рим відрядили того самого брата Павла. Щоби забрав неслухняного юнака додому, «допровадив до розуму» і взагалі. Невідомо, до яких ще труднощів і суперечок дійшло би в цій історії про послух своєму покликанню, якби не те, що незабаром після вступу в новіціат Станіслав знову захворів. І щасливо помер. Брат застав уже тільки його тіло.

Його коротке перебування в новіціаті, однак, було незвичайним. Ніжна побожність цього юнака була така прекрасна, що по його смерті єзуїти, всупереч своїм власним правилам стриманості, прикрасили тіло померлого квітами. За розпорядженням Генерала магістр новіціату написав листа про Станіслава і розіслав його по всіх єзуїтських Домах. За два роки, коли відкрили його гроб, щоби взяти звідти реліквії, тіло Станіслава Костки знайшли нетлінним.

Бетифікаційний процес відкрили одразу, але тривав він досить довго і завершився 1606 року. Станіслав Костка став першим блаженним Товариства Ісусового. Канонізований 1627 року.

Зображається у вбранні єзуїта. Його атрибути: посох прочанина, лілія, розарій, Богородиця, Дитя Ісус на руках, ангел, який подає йому причастя.

CREDO